«Дві ріки» — повнометражний документальний фільм про Закарпаття як тиловий край війни.

Тут немає одного головного героя, інтерв’ю чи закадрового коментаря. Камера не пояснює побачене і не стає на чийсь бік. Вона залишається поруч із людьми й чекає, поки реальність сама себе виявить.

‍

Край переповнений як ніколи. У школах бракує місця, на горизонті з’являються нові будівельні крани, на вулицях нові обличчя й автомобільні номери. Тривоги майже не змінюють ритму міста. Кав’ярні заповнені, а чоловіків призовного віку в публічному просторі дедалі менше. Прапорів стає більше, як на балконах, так і на могилах.

‍

Війна тут далеко від лінії фронту, але присутня в усьому: у хвилині мовчання, у переповнених класах, у нових кварталах, у військовому, який виходить у місто без форми, ніби намагаючись хоча б ненадовго залишити війну вдома.

‍

Фільм рухається разом із рікою і зміною сезонів — від витоків Тиси в Карпатах до державного кордону, де вода залишає Україну. Міста, села, церкви, ринки, школи, будівельні майданчики, полонини й цвинтарі складаються в портрет краю, який одночасно приймає, будує, втрачає і намагається залишатися собою.У фільмі немає поділу на місцевих і приїжджих, винних і правих. Є дві правди, що опинилися в одному просторі й тепер мають навчитися жити поруч.Чи зможуть вони стати одним потоком, не втративши себе?

‍

‍

‍

Я одночасно корінний ужгородець і ВПО.

Понад двадцять п’ять років я прожив у Києві. На початку великої війни, після смерті дружини, повернувся з донькою до Ужгорода — міста, яке знову стало для нас домом. У ці роки я багато знімав у Харкові, Гуляйполі, Херсоні, Миколаєві. Після кожної поїздки повернення на Закарпаття відчувалося майже фізично: після постійної небезпеки й адреналіну я опинявся у краї, який здавався тихим і захищеним. Але поступово я побачив, що ця тиша теж змінюється. Спочатку я хотів розповісти історію через конкретних людей. Та будь-який головний герой одразу ставав або «місцевим», або «тим, хто приїхав». Глядач неминуче обирав би сторону, а складніша правда залишалася б поза кадром.

‍

Тому я відмовився від одного героя, але не від людини.

‍

Камера буде достатньо близько, щоб побачити погляд, паузу, втому, очікування — ту коротку мить, коли людина перестає контролювати себе і просто залишається собою. Водночас героєм фільму стає сам край: його простір, час, ріки й зміни, які вже неможливо не помічати. Це рішення прийшло до мене в Рахові, де сходяться Чорна і Біла Тиса. Після злиття вода ще деякий час рухається двома потоками в одному руслі. Вони вже разом, але ще не змішалися.

‍

Я зрозумів, що мій фільм саме про цей момент. Не про завершене злиття, а про час перед ним. Про стан, у якому ще видно, де чия вода. Я не хочу нікого судити — ні місцевих, ні тих, хто приїхав, ні чиновників, ні людей, які намагаються заробити на новій реальності.

‍

Фільм не виноситиме вироків і не даватиме готових відповідей. Він утримуватиме в одному кадрі дві правди й залишатиме вибір глядачеві. Я хочу створити документ часу, який через двадцять років дозволить побачити, як усе відбувалося насправді: без прикрас, без звинувачень і без пояснень, що заважають дивитися.

‍

Поки ще видно, де чия вода.